До настоящего времени в сельской местности на Кубани сохранился обычай жителей одной станицы давать прозвища (или дразнилки) жителям соседних станиц. При этом люди подмечают какую-то характерную черту соседей, которая им самим кажется чудной или смешной.

Предлагаемые две истории записаны нами от Виктора Любенко (1950 г.р.), который свое детство и молодость провел в ст. Ахтанизовской, а с 1974 г. живет в пос. Сенном.

Читать тексты на староказачьей мове (кубанском наречии) несложно. Нужно просто запомнить несколько правил:

— буква г всегда обозначает наше «южнороссийское» [г];

— букву о в безударных слогах следует читать только как [o], а не как [a]

— нужно запомнить буквы, которых нет в русском алфавите. Это: і – произносим [и]; в свою очередь, и пишется на месте русского ы, а произносится как нечто среднее между [и] и [ы], для уха русского человека иногда даже похоже на [э]; е – произносим только как русское [э], перед ним согласный никогда не смягчается; соответственно, є – это русское е; ї произносится как два звука [йи]; апостроф ’ ставится там, где в русском языке ставим твердый знак.

 

Старотитаровська (Титаровка)

Раз титаровці ждали атамана. Приготовились, зібрались на площаді. Пацани залізли на дерева, виглядають. Через якесь врем’я стали кричать:

– Га­а! Їдуть, їдуть!

Стали бить у дзвони. А то їхав циган. Він зрадів, шо його так стрівають, став на підводі і каже:

– Титаровці, та ще й га! Дарую вам рябу кобилу, та ще й нанку  на штани!

З того дня титаровців усі дражнять «Титаровці та ще й га!», бо вони тільки одкриють рота, і перве, шо у їх вилітає – це їх протяжне «га!».

 

Охтанизівська (Охтанизовка)

Якось у ночі у цій станиці бик запутався у вірьовках до церковних дзвонів. Дзвони дзвонили півночі, так шо вся станиця зійшлася, думали, шо почався пужар.

Тому охтанизовців сусіди (жителі Титаровки і посьолка Пересип) дражнять дзвонарями, хоч давно вже нема ні тих дзвонів, ні мурованої церкви святих Бориса і Гліба, зруйнованої в 1934 році.

Самі ж охтанизовці кажуть, шо коли запорозькі козаки, прибувши на Тамань, уперше піднялись на гору Цимбали і побачили широкий лиман і низину, які простирались унизу, гукнули:

– Ох, та й низ!

Тому й станицю, шо стоїть на березі цього лиману, назвали Охтанизівською.

Владимир Пукиш,

этнолингвист.