Жило колись у старовину два брата. Один був бідний, а другий – багатий. Бідний все на людей робив, а на себе ніколи було. Прийшла весна, а в бідного поле неоране та й неоране. „Прийдеться, – думає, – у неділю орать”. А биків своїх немає. Пішов до багатого брата та й просе:

– Дай міні, брате, свої бики поле зорать, бо, чую, без хліба остануся.

– Та бери!

От він оре свою ниву, а Бог побачив та й каже: „Бідна людина, будні на людей працює, а в празник (а була не просто неділя, а Паска) – на себе замісто того, шоб оддихнуть! Я йому не тіки це за гріх не пощитаю, а ще й урожай гарний дам!”

І вродила у бідного брата хароша пшениця. Багатий таке побачив, позавидував і подумав: „Нейначе це в його такий врожай через те, шо він у празник пахав. На другий год не дам йому в цей день биків, сам поїду орать!”

Як сказав, так і зробив. А Бог тікe дивиться та й каже: „А цей позавидував бідному братові. Мало йому будня, так він ще й на Паску поперся в поле. Раз тобі так наравиться довбаться в землі, то довбатимешся ти навіки вічні!” І зробив його кротом.

Владимир Пукиш, этнолингвист.